Самопізнання

Я сподіваюся я донесу свої думки, бо проблема в тому що я залежна від музики. Точніше від ефекту від музики. Це щось на кшталт невизнаного синдрому maladaptive daydreaming , тобто постійне фантазування, з ескапізмом. Я довго за собою спостерігала і ніби намагалася не раз позбутися цього. Я можу сказати що багато чому це відбувається через велику тягу, ніби людина яка залежна від солодкого сидить на дієті без сахару і в неї ломка 24/7 їсти солодке, вот так і в мене, тільки я не на дієті можу бути. Інший час через нудьгу . Я думала можливо це пов\'язано з травмами ще якимись дитячими і хоча я не маю змоги і грошей піти до психолога я намагалася вести щоденники, говорити із собою і мене проривали на бурю емоцій коли зачіплювала деякі спогади, але не зовсім допомагало. Я хотіла б просто почути поради чи навіть рекомендації книг, якщо таке можливо ,для ознайомлення, що я маю зробити в такій ситуації. Як можна позбутися залежності і жити нормальним життям? Моя залежність від музики, яка сприяє поринанню в світ ілюзій і фантазій, заважає жити, бо мої вуха нестерпно болять, а я наче мазохист не можу змусити себе хоча б книжку прочитати, бо як тільки відкриваю в голові або музика, або я не читаю а мрію сама собі про щось, або просто не витримую і тягнуся до навушників, сидячи дома 24/7. Я відтягую всі плани, живу в мріях, не розкриваючи себе(до речі думала і через невпевненість пов\'язано). Там я ніби інша людина , там все несправжнє, то ніби як фільм який ти не любиш, але дивишся, бо це дає тобі всплеск дофаміну в мозку, через його лінь і хотіння зловити кайф🗿. Після прослуховування музики я або втомлена, або хочу спати, або ще замислююся наскільки жалюгідне життя, хто ми такі, нащо ми тут живемо і через це ще плавала в езотериці і цікавилася всім цим окультним таро(мій мозок і здоровий глузд каже це не ок, але я все одно те читаю ..розумію що ми самі робимо свій день, життя, але йду перевіряти карти, слухаючи музику і живучи в своєму світі, в 4 стінах)..

Здравствуйте! Мне 23 года. С детства меня учили мое поведение влияет на авторитет родителей, в результате я начинаю замечать за собой что часто делаю все чтобы понравиться чужим людям. Их мнение обо мне стоит намного выше чем собственное. Каждый раз после того как я решаюсь выразить свое мнение (отличающееся от мнения остальных), чувство тревоги охватывает меня, и в голове начинает проецироваться картинка как меня обсуждают и будто уровень любви ко мне снизился.
Сейчас это мешает мне не только в работе но и в личной жизни. Родные моего жениха не сильно меня желают, у нас присутствуют проблемы национального характера. Они узбеки а я таджичка русского происхождения (отец таджик а мать русская). Есть те которые ко мне нейтрально относятся с условием что я не высказываю им свое мнения и веду себя предельно покладисто. Внутри я понимаю что меня это не устраивает, но с наружи я не могу контролировать себя в такие моменты. Пока я молчу, но чувствую что в скоре я могу высказать что-то обидное потому что часто контроля над собой не чувствую.
Интересно, то что с родителями я уже как 3 года общаюсь давольно открыто. Могу высказать свое мнение часто отличающееся от их мнения. Из-за чего обижала отца и он со мной не разговаривал какое-то время (ничего грубого просто дискуссия с разными точками зрения). Дома меня все считают той кто не сдерживает свое мнение в себе. Но внутри я понимаю что все это только среди самых близких.
Подскажите что мне мешает вести себя естественно и без стеснения в обществе других людей. И почему мнение других настолько на меня влияет...

Добрий день. З чого все почалось? А почалось з стосунків в 14 років. До того була повна сили і радості, поки не почала зустрічатися з хлопцем. Він був старший від мене, більше життєвого досвіду. Мене зачаровувало те, як він загружав себе роботою і зі всім владжував, я хотіла вміти так само. Через два роки я хотіла з ним розійтися, але родина наполягала *потерпіти*, бо хлопчик *хороший*, мовляв: "кому я буду така потрібна."
Я почала хворіти, нервуватися, плакати постійно. Крім жалюгідного стану в який я загнала себе було ще купа обов\'язків по навчанню і роботі, я недосипала, недоїдала. Хлопець давив на жалість, закатував істерики коли не хотіла з ним займатися коханням, робила це через силу, через огиду. Після кожного СА ходила плакати або блювати. Купу ревнощів до інших хлопців, постійний контроль, зривання злості. Від родини підтримки не отримала: "тобі шкода чи шо? Він гарний хлопець! Ти все вигадуєш"
В мене почала проявлятися одна з форм селфхарму, я зачастила прикладатися до пляшки і куріння, за харчування мовчу. Останній рік були думки про самогубство. Мені настільки остогид той тиск зі сторони родини, хлопця, його друзів, суспільства - мені здалося, що вихід один. В якийсь момент зрозуміла, що якщо я вже готова вішатись чи травити себе, то чхати мені на думку своїх *близьких*.
Коли я запитала в хлопця: "Ти хоч розумієш, що робиться зі мною? Ти знаєш що я хворію?"
Ми жили разом 3 роки. Сказав, що навіть не чув, не бачив, хоча постійно про це говорила.
Я з ним розійшлась, він мені погрожував пару днів, потім почав благати аби повернулася. Мало того що я ледве випхала його, я ще й зустрілася з осудом своєї родини, як я посміла його образити і викинути наче сміття!
Проминуло вже достатньо часу, щоб я вже заспокоїлась, навіть лібідо повернулось! Але, мене мучить те що я втратила той час, коли могла досягти чогось і сформувати себе як особистість. Зараз нерви дуже розхитані, купу болячок вилазить чуть де перенервуюсь по дрібницях. Мене дуже легко вивести на сльози. Зараз повна апатія і лінь, ледве змушую себе поїсти чи прибрати в хаті. Через силу роблю хоч шось, я пішла з роботи, з універів, з курсів. Там ледве дотягувала, тільки більше запустила захворювання.
Розчарована у собі, енергії нема. Як знов повернути собі бажання робити хоч шось?