Самопізнання

Добрий день. З чого все почалось? А почалось з стосунків в 14 років. До того була повна сили і радості, поки не почала зустрічатися з хлопцем. Він був старший від мене, більше життєвого досвіду. Мене зачаровувало те, як він загружав себе роботою і зі всім владжував, я хотіла вміти так само. Через два роки я хотіла з ним розійтися, але родина наполягала *потерпіти*, бо хлопчик *хороший*, мовляв: "кому я буду така потрібна."
Я почала хворіти, нервуватися, плакати постійно. Крім жалюгідного стану в який я загнала себе було ще купа обов\'язків по навчанню і роботі, я недосипала, недоїдала. Хлопець давив на жалість, закатував істерики коли не хотіла з ним займатися коханням, робила це через силу, через огиду. Після кожного СА ходила плакати або блювати. Купу ревнощів до інших хлопців, постійний контроль, зривання злості. Від родини підтримки не отримала: "тобі шкода чи шо? Він гарний хлопець! Ти все вигадуєш"
В мене почала проявлятися одна з форм селфхарму, я зачастила прикладатися до пляшки і куріння, за харчування мовчу. Останній рік були думки про самогубство. Мені настільки остогид той тиск зі сторони родини, хлопця, його друзів, суспільства - мені здалося, що вихід один. В якийсь момент зрозуміла, що якщо я вже готова вішатись чи травити себе, то чхати мені на думку своїх *близьких*.
Коли я запитала в хлопця: "Ти хоч розумієш, що робиться зі мною? Ти знаєш що я хворію?"
Ми жили разом 3 роки. Сказав, що навіть не чув, не бачив, хоча постійно про це говорила.
Я з ним розійшлась, він мені погрожував пару днів, потім почав благати аби повернулася. Мало того що я ледве випхала його, я ще й зустрілася з осудом своєї родини, як я посміла його образити і викинути наче сміття!
Проминуло вже достатньо часу, щоб я вже заспокоїлась, навіть лібідо повернулось! Але, мене мучить те що я втратила той час, коли могла досягти чогось і сформувати себе як особистість. Зараз нерви дуже розхитані, купу болячок вилазить чуть де перенервуюсь по дрібницях. Мене дуже легко вивести на сльози. Зараз повна апатія і лінь, ледве змушую себе поїсти чи прибрати в хаті. Через силу роблю хоч шось, я пішла з роботи, з універів, з курсів. Там ледве дотягувала, тільки більше запустила захворювання.
Розчарована у собі, енергії нема. Як знов повернути собі бажання робити хоч шось?

Доброї ночі! Я не розумію чому я так болісно реагую на деякі події. Одна з них наприклад я не можу дивитися чи слухати як мої подруги їздять на машині але як хтось інша їздить мені не знайома людина я реагую нормально . Друга подія: як тільки я десь виходжу з дому мені завжди трапляються коти або бігають по дорозі або їх збила машина і в мене відразу виникає паніка і навіть плач в 30 років. Я пробувала поділитися цим з близькими людьми але вони мене не розуміють. Сама не розумію чому так можливо є у вас є відповідні.

Здравствуйте, мне 16 лет. До 12 лет я влюблялась исключительно в мальчиков, точнее, была влюблена до того момента, как они мне отвечали взаимностью. В 12 лет я в интернете познакомилась с одной девушкой нетрадиционной ориентации и безумно сильно влюбилась. На протяжении полугода у нас были отношения на расстоянии. Сейчас я снова в отношениях с девушкой, но уже в реальной жизни. Вместе почти год. Несколько месяцев назад у меня начали появляться сомнения в ориентации, потому что сексуально меня девушки вообще не возбуждают, а также совершенно не вижу, как буду с ней в будущем: брак не заключить, ребёнка не завести. С парнями я вижу будущее и могу представлять различные сексуальные фантазии с ними, но реальной физической близости не хочу и совершенно не могу представить себя на данный момент с каким-либо парнем, даже поцелуй. Плюс из-за довольно длительных отношений с моей нынешней девушкой гормоны уже утихли, и теперь я не понимаю люблю ли её