Батьки й діти

Доброго дня. Допоможіть будь ласка.
Сину 23.
Уїхав за кордон с початком війни як іноземний студент. Вже рік як працює в IT сфері.
Останнього часу сам не телефонує. Образився. Зі мною не спілкується.
Дуже дивно що раптом саме зараз.
В цьому році у мене діагностували рак мозку. Підлікувалася.
Весь цей час відправляла музикальні зворушливі листівки, про те що сумую, про те як люблю. На др склала цілий дуже зворушливий фільм під музику і побажання близьких з його старих фото. Він нібито оцінив. І через тиждень як пошептало...
В розмові зі мною його не впізнаю. З батьком теж холодно. Але сказати що він відморозився повністю не можу.
Зі своєю молодшою сестричкою спілкується дуже довго. Але перший їй не телефонує.
Чоловік запитав чому таке ставлення.
І з його відповіді я зрозуміла що зараз він спілкується з псіхологом.Бо саме невдачі в особистому житті покладає на нас. Каже що я його постійно тюкала, і хотіла в ньому бачити найкращого. І він все життя намагався бути кращим.
Так, у нього в підсумку було багато грамот і медалей і він дуже умний. Але я пишалася ним і зовсім не хотіла щоб він щось доказував.
Любила його фанатично, це нічого не сказати.
Так, інколи робила зауваження з приводу того що нічого не робить а тільки сидить за комп' ютером.
Так, тепер за тим же ком' ютером багато заробляє.
Може і були мої помилки, але ж я була молода та емоціональна.
Все ж таки перший рік вирішальний після онкології. Що мій психологічний стан впливає на рецидив це знає кожний в нашій родині.
Як би мені не було обідно, та я все одно просила у нього вибачення, за то що може не додала, чи неправильно дала.
Але у відповідь тиша....
Я кожень день плачу: невже він не боїться, того що може зі мною відбутися? Невже обіда на мене сильніша за це?
Чоловік просить більше не писати йому зворушливих речей, знайомі радять зовсім перестати з ним спілкуватися, може це його торкне.
Але я плачу. І сьогодні знову написала : Я люблю тебе синок.
А у відповідь тиша.
Моє питання- чи може так відбуватися робота психолога. Чи щось з ним не то? Зрозуміло про всі свої невдачи- що роги ростуть з дитинства.
Але наскільки я знаю психологи працюють на інший результат?
Чи там поколупались в дитинстві, з' ясували що мама винна в особистих бідах, і важніше тепер як самому своє життя будувати, і байдуже що мати онкохвора?
Відразу скажу що цим я не маніпулюю. Це мій крик душі всередині.
Яку Ви саме літературу порадите почитати. Щоб якось навести лад із собою чи інше?

Ситуация:мама говорит только то что ей не нравится, не указав на то что я уже сделала(я чувствую это как обесценивание), только критика с ее стороны.
Я говорю что мне не нравится слушать только то что ей не нравится и только негатив.Правильно ли я мыслю с точки зрения семейной, человеческой психологии?

Добрый день.
Я девушка, мне 20 лет, никогда в жизни не общалась с отцом. Раньше жила с мамой, бабушкой и дедушкой и моё детство было действительно счастливым. Никогда раньше я не испытывала особых эмоций по поводу отсутствия папы в своей жизни. Единственное, что бесило - что не было в семье мужчины, кто брал бы на себя часть ответственности, так было бы спокойнее.
Но сейчас появилось ужасное чувство, что я скучаю за папой. И не реальным, ибо пару раз в жизни, будучи маленькой, я его всё же видела. Нет, не за ним. За каким-то образом. Недавно приснился любимый актёр (мужчина) и я назвала его папой.. это вообще шок. Теперь он для меня своего рода ориентир, пример для подражания в некоторых моментах. И + скучаю за дядей родным, с которым не особо общаюсь и никогда никаких тёплых чувств не испытывала.
Я не понимаю, почему я стала так себя чувствовать, но это неприятное чувство. Будто потеряла часть себя.